Water Closet

Зігнувся. Руки в кишенях. Короткими кроками швидко йду по давно знайомій доріжці. Навколо, наче в тумані пропливає парк Шевченка. Мої ніздрі ловлять тонкий аромат свята. Скрізь ходять люди. Десятки людей, щасливих, галасливих і п’яних. П’ятниця. Сміються, кидають сніжками одне в одного. І не залишають мені жодного шансу. Окрім тієї будівлі попереду. Все колись доходить свого кінця. І моє терпіння теж. Два літри пива – це не жарт.

Останні п’ятдесят метрів я зриваюсь на біг. Нема вже сил йти. Сніг вилітає з-під ніг. Та яке мені до того діло? Кудись зникають звуки, гаснуть усі ліхтарі. Люди перестають бути чоловіками та жінками. Яка різниця, чоловік чи жінка? А зрадник-час, знущаючись, щосили сповільнює свій хід. Усюди чую його беззвучний сміх. Але мене так просто не зупиниш! Нарешті бачу рятівні сходи вниз. Та, ступивши на першу сходинку, я розумію, чому час так дико реготав з мене. Життя не любить п’яниць. І зачиняє перед ними двері.

Панічно озираюсь навколо. Руки, що вже були напоготові, повільно опускаються у відчаї. Зверху на мене дивиться веселе кругле лице чоловіка. На голові у нього синій кашкет. І саме він збирає за вхід. Мовчки дивимось один на одного хвилини дві.

– Штраф двадцять гривень, друже, – каже той.

– Не зрозумів, за що? Я ж ще нічого не зробив.

– А подумай сам, куди ти подінешся? «Метроград» вже зачинено. Найближчий безкоштовний туалет на Майдані. Ти не дійдеш туди…

– Так я…

– Мовчи, не перебивай. Наших сьогодні на чергуванні багато. Всі з раціями. І всі знатимуть, що тут ходить хлоп, бажаючий порушити громадський порядок. Так що краще не мучся. Давай двадцятку, а я відвернусь.

І знаєте… нема чого сперечатись. Така вже фізіологія. Витягаю з гаманця двадцятку, і з поспіхом віддаю її менту. У відповідь бачу задоволену посмішку. Красиві білосніжні зуби ніби блищать у світлі відбитих ліхтарів. Цікаво, а скільки їх?..

Бачу як плавиться лід…

Берников Дмитро, вільний журналіст “ХайВей