Вінтажний лак як засіб проти стресу

Такого позитиву я давно не отримував. не кажучи вже про те, що ніколи в своєму житті не бачив, щоб зал аплодував титрам…
Режисер: Адам Шенкман
Сценаристи: Леслі Діксон, Джон Уотерс
Актори: Джон Траволта, Аманда Байнс, Куін Латіфа, Мішель Пфайффер, Крістофер Вокен
Кінопрокатник в Україні: Кіноманія
Виробництво студії: Gabriel Simon Production Services, New Line Cinema (США)
Рейтинг (в США): PG
Прем’єра в Україні: 27.09.2007

 

Комедія про приємно-пухкеньку дівчину, яка мріє стати танцівницею телевізійного шоу. Попри безліч труднощів, їй все-таки вдається зламати стереотипи і стати супер-зіркою!Рецензія >>

Коли добропорядна католичка Стелла Вайтекер дарувала своєму онуку на шістнадцятиріччя кінокамеру, вона навряд чи могла знати, що цим самим дасть світу одного з найвідоміших кінохуліганів століття, фільми якого будуть виглядати контркультурними навіть в самому глибокому андеґраунді. Звісно, якби вона знала, що улюбленими заняттями маленького Джоні були фільми для дорослих у відкритих кінотеатрах, які він розглядав у бінокль, а улюбленим спогадом – одного разу побачена кров на місці автомобільної катастрофи, то може вона б подарувала щось інше, наприклад друкарську машинку, але що сталося, те сталося.

Зняті на любительську кінокамеру короткометражні фільми Джон зі шкільними друзями Мері Вівіан Пірс та Гаррісом Гленом Мілстедом демонстрували в орендованих приміщеннях, але фільми були настільки специфічні, що глядачів ставало все менше, а рецензії на них в місцевих газетах – ще більш нищівними. Втім, Джон та компанія на це не зважали, а все вигадували, чим би ще більше зачепити моральні засади суспільства. Що тільки не втілювалося на екрані – від нудистського автостопу до зґвалтування триметровим лобстером Гарріса, який тоді вже остаточно визначився зі своїм травестійним амплуа, надалі знаним, як Божественна. Апофеозом збоченої фантазії цієї парочки стали зняті за жалюгідні 12000 доларів, культові у окремих груп суспільства “Рожеві фламінго”, більша частина яких складається зі сцен, що ніколи в житті не пройшли б найліберальнішої цензури, і момент з собачими “відходами” був не самим гіршим, хоча й самим відомим. Настільки відомим, що бліду, через відсутність в цукерочці Шона Вільяма Скотта справжньої речовини, копію через два десятки років намагалися скопіювати в третій частині “Американського пирога”.

Після цього Вотерс дещо знизив оберти, і наступні “Жіночі неприємності” та “Життя у відчаї” могли вразити хіба що відвертими сексуальними сценами та смітниками, а в “Поліестрі” вперше на головний план вийшли не обурливі з точки зору суспільної моралі вибрики, а сатира Вотерса цього разу над сімейними цінностями пересічних американців. Надалі відсоток шокуючих сцен у фільмах Вотерса буде тільки меншати, поступаючись все більшій частині злої іронії та сатиричного знущання над черговим кіностандартом. Першим з таких пародій був “Лак для волосся” і лише потім був створений більш відомий звичайному глядачеві “Плакса”, де вперше роль головного фріка дісталась не Божественній – Мілстед помер через десять днів після прем’єри “Поліестру”, задихнувшись уві сні через свої 140 кілограм живої ваги – а Джоні Деппу. Щоправда для останнього Вотерс був все ж занадто епатажним, тому надалі Джоні перейшов під крило більш спокійного та врівноваженого Тіма Бертона.

Оригінальний “Лак для волосся” був для Вотерса першою справжньою спробою сатиричного викривлення популярного жанру фільмів без явної антисоціальної агресії, через що страшенно розчарував колишніх прихильників його ексцентричних стрічок, зате примирив режисера з мейнстрімом. Всього кілька років тому прогриміли “Лихоманка суботнього вечора” та “Бріолін”, які відкрили світу Джона Траволту, і всього рік, як вийшли на екран “Брудні танці”, що зробили зірку з Патріка Свейзі – Америка співала і танцювала під відомі денс-мюзикли, і криве дзеркало Вотерса якраз вчасно відобразило повний антипод тих “ґламурних” героїв. У варіанті Джона співали і танцювали не лише гарненькі хлопчики та дівчатка, а й товстезний Дівайн, пухкенька Ріккі Лейк і цілий натовп негрів, тому на додачу ці герої ще й воювали проти расової сегрегації, засунувши за пояс скромні спроби натякнути, що негри теж люди, в “Брудних танцях”.

І ось не пройшло і два десятки років, як хронічно хворий на нестачу нових ідей Голлівуд витяг сценарій Вотерса із закапелка, стряхнув з нього пил, оформив в гарненьку палітурку і передав у роботу для створення рімейка – Кіркорову свого часу краще було не розводитись про кофтинку та мікрофон, а послати журналістку в Лос-Анджелес, запитати, чому там вони взагалі останнім часом нічого, окрім рімейків не знімають. Причому як правило ці переробки виходять набагато гіршими в усіх планах, крім візуального – хоча б комп’ютери з тих часів покращились, і то добре. Невідомо, скільки охоронців стояло навколо знімального павільйону, але Вотерс до фільму був допущений, очевидно, лише один раз – промайнути в кількасекундному камео ексгібіціоніста на початку стрічки, адже від його специфічного почерку не залишилось ані крихти, хоча сам сюжет залишився майже без змін. Руки Голлівуду наразі нагадують руки царя Мідаса – далеко не всі предмети, які виходять з них, нормально виглядають у виконанні із щирого золота на кілька десятків мільйонів доларів. Стосовно “Лаку для волосся” це означає наступне – якщо пародію на денс-мюзикли вирвати з їх часів і перенести в часи “Ультиматуму Борна” та “Трішки вагітної”, а замість жахливого Божественного взяти на роль дуже навіть симпатичного у спідниці та бюстгальтері п’ятдесятого розміру колишнього героя “Лихоманки” та “Бріоліну” Джона Траволту, то глядач не зрозуміє, що фільм є пародією, принаймні колись був.

Що пародійного для сучасної політкоректної Америки в боротьбі за свої права чорношкірих та товстих? Годі вам, скоро за свої права почнуть боротися білошкірі та худі – краще було б зняти пародію про це. А от рімейк вийшов звичайним вже для нас після різних “Мулен Руж” та “Чикаго” мюзиклом, зі звичним худим чоловіком в ролі товстої жінки, не смішним ще з часів Едді Мерфі, та незрозумілими для сучасного глядача натяками та проблемами.

Єдиними плюсами “Лаку” виявились головна спеціалізація його режисера Адама Шенкмана, у якого в біографії хореографічних постановок рівно втричі більше, аніж режисерських, тому з питань хореографії та співу претензії висловити важко, та чудова підбірка акторів, які намагались зробити з наданого матеріалу хоча б пристойний мюзикл. А от з усім іншим фільм не лише трохи запізнився у часі, а й обрав невірний спосіб відображення. Хоча може він змусить Ніккі Блонскі схуднути так само сильно, як це зробила її попередниця Ріккі Лейк – тоді хоч якась користь з нього буде, оскільки можна дуже довго повторювати, що гарної людини повинно бути багато, але досвід Божественної доводить, що це щонайменше небезпечно для життя.

рецензія з сайту http://vj.net.ua/

Tags: , ,