Варшава. Дістався!

Контрабанда

Це була хард найт. Спочатку я дуже радів, що випало їхати самому в купе, я дивися на околиці ще не їздженого мною шляху і думав про те, що все ж таки Полісся подобається мені найбільше з усіх.. е-е-е… історико-етнографічних областей (це на Вікіпедії так написано, хоча я мав в першу чергу на увазі природні, гаразд, географічно-природні особливості місцевості). Більше ніж гори Карпат, які навівають на мене легку тривогу, не зважаючи на те, що половина моєї крові – то “горці”, і більше ніж степи, що віддають легким відчуттям приреченості та безвиході, звідки походить інша половина мене.

Але раптом, на останній українській станції підсіло купа тіток-контрабандисток і вони, не без допомоги провідника, вибрали моє купе за штаб. Довго кудкудахтали стосовно того, що провідник стрьомний і “запросив” багато бабла тож, половина жіночок, відчувши недобре, вирішила не ризикувати та зійти на кордоні. При цьому все одно годину по колу вони розказували одне одній свої підозри. Врешті кордон, поїзд загнали в якийсь ангар, де почали міняти підвіску вагонів бо, хто не знає, у Польщі, як і у всій Європі, інший стандарт ширини між коліями, ніж у нас А в цей час до нас навідувалися українські митники, кожного разу задаючи одні й ті ж питання стосовно цілі та мети поїздки і чи є у нас заборонені речі. Ну одна пані-митниця швидко спалила мою сокамерницю і запросила її до “складання декларації”. Та без питань дістала пару купюр і вийшла на хвилинку, аби “розписатися в декларації.” Так пройшло дві години, митники розібрали і склали до купи сусіднє купе, так нічого і не знайшовши і, нарешті поїзд рушив в напрямку польскої митниці. І тут провідник заводить незрозуміло звідки узявшихся двох хлопців по 17 років (ховалися в його купе?) і, поки поїзд їде кілька кілометрів до рук польских митників, останні хутко розстеляють постіль на верхнійх полицях і починають разом з тіткою з мого купе справжнє шоу.

Пачки цигарок летять у зняте взуття, ховаються в ковдри, в одяг, цілими блоками засовуються в систему опалення і т.д. Аж ось і польські митники. Симпатична молода дівчина у формі “Служби цельної” і в рукавичах без зайвих питань одразу викупає хто тут у нас контрабандист і просить жіночку показати сумки. Без жодної емоції дістає звідти блок цигарок, замотаний у якусь ганчірку, потім методично обходить усі нички, в які позакладали запаси наші співвітчизники. Запаси хлопців теж знаходяться.

Поляки просять принести провідника мішок, аби скласти все добро. Усіх нас вигнали в коридор, купе розбирають на запчастини. В цей час коридором проходять інші митники з якимись суперпотративними компами, і на відміну від наших, не забирають паспорти кудись в конурку за межами поїзда, а тут-таки, на місці, провівши паспортом через зчитувач, перевіряють інформацію і ставлять штампи у візах. У мене навіть не питали хто я і куди я їду. Штамп поставили, запросили повертатися в перевернуте догори дригом купе. Хлопаків і тітку забрали. Більше я їх не бачив.

Чотири години ночі згаяно. Я так і не зміг заснути і думав у чому прикол. Купити товар, квиток, заплатити хабар провідникові, українським митникам і раз-через-раз – штраф польским. Постійний стрес. Невже це дійсно так прибутково, провезти ті 50 пачок цигарок, куплених по 5 гривень і проданих по 20? Я думаю тут інше щось. Або це все андреналін підсаджує людей на такий вид діяльності, або вони просто вдають з себе нещасних. Ні я знаю що таке жити в селі, я розумію, люди бідні, але невже на Поліссі нема інших способів проіснувати, ніж як принижуватись таким чином? Воно того не варте. Дуже шкода наш народ… І ще мені цікаво, раз така морока з перестановкою потяга на інші колеса, раз за кожен рейс доводиться по два рази розбирати кілька купе у вагоні, невже не простіше було б організувати пересадку на кордоні в інший потяг з проходженням контролю та перевіркою багажу в окремому приміщенні? Було б швидше, дешевше і ефективніше. Комусь просто це не вигідно?

Варшава

Довго їдемо передмістям. Здебільшого це заболочені луки з березами і подекуди соснами. Як і у нас, тут кругом триває будівництво котеджів. Усі достатньо не дешеві на вигляд, але гарні і без збочень в напрямку гігантизму та замкобудування. Ще з десяток приміських станцій, і ось “Варшава Всходня”, тут уже справжнє місто. Гарне. Трохи нагадує спочатку Київ завдяки Віслі і мосту, схожому на Московський. Потім я розумію що ніякий це не Київ.

З цікавого з вікна встигаю помітити стару рекламу фотохімії “Фотон” на всю стіну будинку з паралельним надписом російською. Мабуть спеціально на пам’ять про радянське минуле лишили. Потім починається довжелезний тунель, який іде аж до самої Варшави Центральної, де мене вже зустрічає Свен, місцевий колега. Відчіпляємо його велик від велопарковки і йдемо в офіс. Цілий день працюємо, з єдиним виходом на обід у вегетаріанський ресторан разом з усіма. А мене дуже пече погуляти хоч трішки. Нарешті вечір і…

Так! Це дійсно дуже круто! Мене просто розпирає від радості, наче в інший світ потрапив. Одразу скажу, що нічого налзвичайного нема, просто дуже гарне місто. І унікальне, не таке як всі. І мене переслідує цікаве відчуття. Що я не заздрю, і, водночас, не можу сказати що, скажімо, в Києві гірше. Просто це Варшава. Вона, як і Київ, космополітична.

Тут теж багатоповерхові ділові центри натикані між старовинними будинками, але якось більш розумно мабуть. На вулицях також подекуди валяється сміття. Але при цьому зовсім інший дух і атмосфера. Вся молодь на велосипедах, кругом велодоріжки (я навіть не одразу зрозумів що по них не можна ходити пішоходам), навіть спеціальні світлофори для велосипедистів, щоб можна було перетинати вулицю по наземному переходу! В центрі кожні 50 метрів зустрічаєш поліцейських, що прогулюються парами, але я чомусь їх зовсім не побоююсь, як остерігаються наших рідних правоохоронців на Батьківщині. Тут майже нема МакДо, зате багацько усіляких Дьонерів-Кебабів для швидкого перекусу і затишних кафе для релаксації. І багато простору! Дуже!

А, забув, Свен поселив мене у хостел при якомусь сквоті, дуже цікаве місце! Все гуд в плані зручностей, суперова гігантська кухня з домашнім затишком, постійною тусовкою цікавих людей, безкоштовними чаями і журналами та інетом. Видали капці, мапи і всілякі буклети про місто. Обіцяли консультувати щодо локацій в будь-яку годину доби. А ще можна будь-коли взяти велосипед. Безкоштовно. Без обмежень, доки живеш тут. Завтра кататимусь.

І ще дуже цікаве магічне місце знайшов, на карті позначено як Plac Zbawiciela. Там якесь літнє кафе-ресторан, люди сидять за столиками на вулиці біля площі, але при цьому їх усіх постійно оточує тусовка ще з мінімум ста чоловік молоді, які сидять просто хто на асфальті, хто на великах, дехто лежить на ресторанних шезлонгах, неначе на пляжі. Дуже позитивне місце, може хто зна що про нього?

Негатив. Без нього ніяк. Виявилося, що одне діло думати що вже щось можеш, а інше – спробувати застосувати свої знання на практиці в “бойовій обстановці”. Це я про свої “ленгвіч скілс”. Все дуже погано. Може це черз втому, а може через банальний страх (це вперше доводиться спілкуватися з іноземцями англійською без сторонньої підтримки) чи просто призабув трішки все, але я нереально туплю. Розумію, що верзу нісенітницю, бачу як це негарно виглядає з боку і… нічого не можу з собою вдіяти. От як сам в голові будую діалоги – все наче ок, а вживу гублюсь, інколи навіть впадаю в ступор і не можу пригадати що таке “уенсдей” і просто мовчу чи мукаю 🙂 . Тож, сподіваюсь це тимчасове і 10 днів перебування тут не тільки освіжать мою пам’ять, а й допоможуть дійсно розвинути навики спідкування англійською. Добре, що граматику я з собою взяв. Якщо це не чергова ідеалістична задумка, то буду повторрювати. Дякую всім за лояльнісь, що без проблем уловлюють сенс моїх уривчастих фраз…

Батарея сіла. Добраніч.