[untitled]

Де моя Артеміда? Та, яка виведе мене у чисте поле, кому я поклонятимусь і яка поважатиме мене? Ми разом зможемо все. Яким же нікчемним я здаюся сам собі зараз! Це, напевно, помічають і інші… А може поїхати в волонтером в якийсь польський нацпарк хоча б на пів року? Це було б чудово! Важкі сни, в яких ти зраджуєш самого себе. Боляче усвідомлювати, що в реальності все теж може піти за тим же сценарієм. Може це засторога? Будь сильнішим! Не сци! М’ясо забув викласти з рюкзака і покласти до холодильника. Знову пропонують переїхати, але я лінуюся. Не хочу. Я вже звик стояти на цьому балконі. Кумедно спостерігати, як людина щиро вірить, що їй вдається тримати мене за дурня. А може я помиляюсь, і це така подвійна гра: вона просто вміло косить під дурника. Тоді це потрійна гра, бо я теж не видаю себе і роблю вигляд, що повний ідіот. Але звідки ця патологічна тяга будь-що приховати правду, надурити, не сказати… В цьому ж уже нема ніякого сенсу! Лимон, і той засох… У пошуках щирості ми стараємося зблизитися, а насправді розмови не заходять далі ніж “про погоду” і ми продовжуємо вдавати, що нам обом подобається таке миле спілкування. Я навіть не знаю, чи це допомагає триматися на плаву, чи навпаки пришвидшує процес відмирання. Не знаю, як скоро набридне ця агонія чи всім це подобається. Може ми просто чекаємо на інших. Разом опинилися на вокзалі на сусідніх лавках і інколи підсідаємо одне до одного на п’ять хвилин. І, щоб не набридати, швидко “ретируемся”. ” – Піду сходжу куплю води!” Ну, хоч щось разом, хочу тут взаємопідтримка. Бо якщо ні, то нащо ж це робити? Думка втекла, перемішалася з сотнями інших іскор свідомості… Правди нема, а мені не можна вибухати допитами і провокаціями, бо це все зіпсує. Та й навіщо? Я все одно нічого не дізнаюся, не повірю жодному слову. І навіть якби можна було прочитати чужі думки і прагнення, навіть це не допомгло б, бо цей стан не перманетний. Лише жаль і смуток за втраченим, коли все було по-справжньому. Хоча чи було? Може я не знаю страшної правди про себе? Хочеться просто хоча б ще один момент легкості і впевненої правди, аби напевне зрозуміти, чи нічого не змінилося з того часу і все лишається як є. Зате я час-від-часу готую собі їжу. Розставити крапки над “ї”. Хоча кажуть, я теж наївний, все що в мені зараз вирує – неважливо. І все ще може бути. Все може бути по-іншому, ніж я вирішив. А я вирішив, що так і так вже точно не буде. Це неможливо. Я намагаюсь себе в цьому переконати. А бачу лише посмішку: “Наївний хлопчик, ти нічого не знаєш про життя!” В будь-якому випадку, колись все це таки стане неважливим. З якої б точки зору – позитивної чи негативної я б не розглядав “исход” зі свого нинішнього “тепер” в майбутньому, для всього, що може статися потім, це в будь-якому разі буде неважливим. І я вже не зможу розшифрувати цей текст. А може я просто щось не те з’їв? Ми – хімічний процес. Лякає, що довелося продірявити аж три пальці, аби назбирати достатньо крові. Боюсь, що колись в мені усе отак заніміє. Недопереоцінка людини. Світ досконалий, ми – ні. Варто змиритися, а не шукати частинки ідеалу в кожному, і брати від кожного по “чуть-чуть”… З такого все одно не зліпиш єдиного цілого. Краще будувати і ліпити з чогось одного. І змінювати себе. Але ж я сам! Проігнорував тих, хто, можливо, заслуговує, з ким могло вийти щось справжнє і щире. Лише через якісь власні комплекси і критерії, одягнуті на інших. І навпаки, “покращую” тих, хто мені не підходить, але чимось зятягує. Це теж комплекси? Даремне волочіння і втрата часу. Коли ж я навчусь? Чому? Чому? Чому? І в тему з колонок ПФ питає: “What do you want from me?” Якби дідусь був живий, він би напевно, розповів би мені багато цікавого. А може б і ні, але однозначно все було б по-іншому. Сподіваюсь, я дуже скоря сміятимуся сам із себе і мені захочеться видалити це все. Та ну ладно, це ж нудно: готувати макарони і ходити на роботу, а ввечері дивитися черговий фільм. Все добре, просто нестиковка вийшла. Все могло б бути чудово, але є “але”, і навряд чи вдасться щось змінити. Змиритися теж. Не треба випровдовувати свою лінь схильністю до мазохізму. Усе, з чим я повинен боротися – в мені, і я навіть знаю, що це. Але так добре нічого не зважувати і миттєво змінювати плани. Коли заслабкий щоб обмежити самого себе, то так добре слухатися свого серця і казати “Все йде, як має бути. Все одно не зрозумло як краще, то краще просто не думати і робити, що робиться”. А тим не менш, я не ціную того, що маю зараз. І взагалі, ми цінуємо все лише пост-фактум, відголоски щастя приходить з минулого. Фу, гидота. Набридло. А між тим, я можу продовжувати безкінечно. Тягуча гуща застигає. Деліріум. Цікаво буде почитати потім. Я хоч щось зрозумію? Знаду в цьому новий сенс чи це просто сміття? Я можу продовжувати безкінечно… Здається, я трохи перестарався зі зверхністю і легковажністю, я надто готовий до розчарувань, щит завжди напоготові і тепер хоч і легко і без серйозних травм, але неможливо захопитися і ожити. Треба не забути винести сміття. О боже, невже я натисну на “Опублікувати”? А шо я, не псих, як і всі інші?

  • Я в тебе вірю! всьо буде добре, ти все зможеш і всьо буде афігенно..
    Почав читати, потім запарився … кожну думку через ентер треба було давати, ^_=

    Я колись тоже шось таке писав …. ^_= розумію!

  • Катерина

    Мій чоловік теж колись схожі пости писав 🙂 Знайшовши їх в неті і вичитавши всі до єдиного, я в нього закохалася, ще навіть не бачачи :-))

    • Ммм, дякую! Мені це лестить! А взагалі, Богдану пощастило з такою дівчинкою, а тобі з ним 😉