Турки – не турки! Частина 1

Туреччина автостопом вздовж і впоперек

Маршрут

Перш ніж їхати до Туреччини, вам необхідно вивчити хоча б кілька слів місцевою мовою, бо англійською мало хто говорить. Тут я зрозумів, як пточувають себе іноземці, опинившись в Україні. Я навіть злитися було починав: як можна такими бути? Але потім згадував, звідки я 🙂

Отже, ось невеличкий словничок:

чай – чай

душ – душ

туалет – туалєт

банкомат – банкоматік

диня – кавун

Звісно, не все так просто 🙂 Спілкування насправді було величезною проблемою. Якщо їхатиму ще колись надовго до Туреччини, то обов’язково варто намагатись освоїти якісь топ-100 фраз місцевою, бо тупо коли їдеш з людиною, яка тебе підвозить, і мовчите.

Але про все по-порядку.

Я без проблем пройшов кордон: ніяких віз, питань і т.д. Я був з величезним рюкзаком і дощовиком, перед цим довго йшов по дощу до кордону пішки отакими от пейзажами (насправді це ще Грузія перед самим кордоном, але й після нього найближчі 30 км. по турецькій території мало чим відрізняються, окрім якості догоги):

Автостоп Туреччиною

З правого боку море з величезними каменюками, намет нема де поставити, посередині дорога, зліва – гори з чайними плантаціями, такі круті, що не залізеш нікуди. На кордоні ніяких автобусів чи маршруток, англійської ніхто не розуміє. Бачив пару фур з українськими номерами, що саме виїздили з пропускного пункту. Жестами показував, що я свій, ігнорять. Іду пішки до першого населеного пункту. Дощ знову моросить. Стоплю. Здяається, це не має сенсу.

Аж раптом спиняються, але ми так і не змогли порозумітися. Я думав вони хотіли грошей, а вони, певно, просто казали назву містечка, куди могли б підкинути. Махнули на мене рукою, посміялися й поїхали. За пів години зупинив хлопчака мого віку, який трохи шарив в англійській і навіть зміг мені пояснити, що їздив проводжати друга на кордон. Запрошує на каву додому (я чемненько відмовляюся) і розказує як сісти на маршрутку до найближчого нормально міста та пропонує дати мені грошей. З горем пополам дістався Хопи. Тусуюсь на автовокзалі, збираюся з духом і йду стопити. Мікроавтобус з акуратним дідусем. Ніфіга не розуміємо один одного. Але дідусь курить запашні цигарки і пропонує мені. А я ж не курю вже. А в Туреччині так пахне тютюн! Він там до цих пір такий, який був у нас років 20 тому, мабуть – справжній. З запахом дитинства 🙂

Уже поночі дістався першого великого метушливого міста. З вікна дешевого готелю дивлюся на купу вивісок, активну нічну торгівлю і шалений движняк людей – наче у фільмах про Шанхай і розумію: ось вона яка, Туреччина. Тут навіть в провінційних містах є макдональзи і інші атрибути цивілізації, але видно їх чомусь лише вночі, а вдень лише традиційний колорит з цирюльнями і генделиками, де всі замовляють чай у маленьких стопочках. І саме тієї першої ночі я зіткнувся з головною ознакою того, що я в Туреччині:

Вранці з’ясовується, що Різе – місто, в якому я ночував, – місцева чайна столиця. Я трішки гуляю, мені кругом посміхаються і дозволяють фоткати, коли я жестом запитально потрясую фотиком. Це заряджає купою позитиву і я, незважаючи на необхідність ідти багато кілометрів вздовж автобану, налаштовуюсь на те, що я сьогодні багато проїду. Головне – настрой.

Автостоп Туреччиною

Автостоп Туреччиною

Так і стається.

Пославши в Космос впевнений сигнал про те, що я сьогодні дістанусь Самсуну, я застопив його, чувака на ім’я Седат, що їхав саме до Самсуну і виявився якимось шефом одного з автосалонів компанії Форд. Ми кожну сотню кілометрів заїзджали в котрийсь з автосалонів, що були по дорозі і мій покровитель довго обіймався зі своїми друзями-колегами (в них дуже емоційна дружба між чоловіками, скажу я вам…), в цей час на круглій таці хтось приносив вже знайомі мені стопочки з чаєм (Я так зрозумів, чай у них – серйозно: у кожній більш-менш порядній фірмі є своя людина, яка відповідає за чай. Чай кожному клієнту і чай кожні пів години кожному працівникові – стандарт!), потім Седат розказував, що дивіться, це Міша, він з України і їде автостопом, всі починали розглядати мене як дикуна і задавати різні питання 🙂 При цьому, як я вже казав, англійська не котірувалась.

Нижче ви бачите мою першу каву по-турецьки, якою пригостили в одному з автосалонів (зверніть увагу на воду в упаковці “з під йогурта” – у них така фішечка, воду з під крану ніхто, ясно, не вживає) і сеанс спілкування співробітників одного з автосалонів зі мною за допомогою всемогущого ГуглТранслейту 🙂

Автостоп Туреччиною

Автостоп Туреччиною

У кожному місті висять ємкості для збору кришечок з-під пластикових пляшок.

Автостоп Туреччиною

Ввечері я таки в Самсуні.

Автостоп Туреччиною

На автовокзалі щастить застати таку картину:

І знову ніч застає мене зненацька. Дивлюся мапу і бачу павутину доріг, і жодної прямої туди, куди мені треба. Як їхати – неясно. Шило в дупі, ще не розтрачені гроші і цікавіть змушують прийняти спонтанне рішення:

Автовокзали в Туреччині – просто набір офісів різних компаній, що займаються перевезеннями. Їх багато і багато возять в одні і ті ж напрямки, але в різний час. Купуєш квиток і можеш втикати в офісі – пити чай і дивитись тєлік, або просто залишити речі і підти гуляти. Ну чи просто подрімати…

Автостоп Туреччиною

До 12 ночі просто вбиваю час, до мене систематично раз в пів години навідується пацанчик, який працює в місцевому генделі і, після того, як він виклянчив у мене мій номер мобільного, щоразу дістає свій телефон і жестами показує як він набирає мене і декламує: “Алло, Міша! Пєгасус (тут він показує рукою політ літака), Кієв, діскобар! Діскобар! Мадама! Наташа, мммм!..” І так разів з 10, утомив…

О 6й ранку я вже дратую собак села Гьореме, що в самісінькому центрі Каппадокії. Так, оці “cкелі” – чиясь хата і в ній живуть люди!

Автостоп Туреччиною

Автостоп Туреччиною

Автостоп Туреччиною

Це все вулкани натворили, а потім люди в цих м’яких каменюках повидовбували собі хатинки і до цих пір живуть в деяких з них (Деякі ж використовуються як хліви чи погріби), але більшість поселень вільна від жителів. Головна фішка в тому, що раніше тут не біло ні турків, ні ісламу. А були древні християни.

Автостоп Туреччиною

І до цих пір збереглися отакого от типу церкви, всередині яких навіть де-не-де полишались фрески з образами.

В Каппадокії багато хостелів, але я не розумію, який сенс в них жити (окрім як заради можливості помитись) коли навколо така чудасія і купа “квартир” – залазь в будь-яку і живи!

Автостоп Туреччиною

Автостоп Туреччиною

Дуже цікаво там. Одна долина змінює іншу, міняється й характер та вигляд каменюк. Там було все білого кольору, тут – рожевого. Там просто гостроверхі скелі, а тут, в ста метрах відстані, уже взагалі якийсь незрозумілий космічний пейзаж…

Автостоп Туреччиною

Автостоп Туреччиною

Автостоп Туреччиною

Першого дня гуляв в східному і північному напрямку, а потім від села Чавушин рушив на захід і, стомившись, десь о шостій вечора встановив намет, допив грузинське вино і благополучно заснув 🙂 Прокинувся рано-вранці від якогось шипіння над головою. Вилажу з намету і бачу:

Автостоп Туреччиною

Те ж саме на відео:

Мабуть нехілий видос у них там, але в мене нема зайвих 140 євро. Збираюся і йду куди очі бачать. Блукаю чужими виноградниками, потім виходжу на трасу і вмиваюся та чищу зуби в придорожному джерелі. Бачу вказівник якийсь. Долина любові. Ок. Дійшовши, втикаю зверху ті ж самі “пісюни”, які вже бачив в іншій долині. Поруч літній генделик і нашвидкоруч збиті з дерева столики над прірвою, з якої стирчать вищезгадані каменюки. Купую чай (ууух, харашо!) і апельсин та снідаю, втикаючи на вид і сидячи за тими ж столиками, роздумуючи про подальший хід мандрівки.

Планував пробути тут близько 5-ти днів, але розумію, що воно хоч і дуже круто, але я вже все побачив. Зриває башню від того, що, навіть живучи тут сто років, просто неможливо обійти усі ці хатки і облазити все. Ти можеш лише просто ходити і дитивися на пейзажі. І я вже це зробив.

Вирішую забити на підземні міста, які мають бути десь поруч (але платні), на долину Іхлару (залишу собі на десерт, щоб не нудно було у випадку, якщо побуваю тут ще колись з кимось, хто цього всього не бачив). Хочеться чогось новенького. І я вирішую змінити маршрут. Забити на нецікаву, за прикидками, столицю Туреччини – Анкару, і, за рахунок зекономлених на Каппадокії днів, здійснити те, що я боявся планувати – поїхати в Памуккале, фото якого років 10 тому засіли в моїй голові. Але перед цим вирішую таки завітати до Учхісару. Все одно треба ще до траси дійти, а це якраз по дорозі.

Автостоп Туреччиною

Іду собі якимись полями, цвітуть маки, навколо ні душі, зліва починає виднітися вулкан, а попереду з’являються обриси фортеці-гори, на яку я взяв курс. Харашо, в общєм, на душі. В такі моменти я дозволяю собі співати. Голосно. Чомусь в голову приходить “Владивосток 2000” МумійТролів. Дурацько, я знаю, але мені весело і харашо йдеться і, знайте: якщо я колись здійсню породорож через усю Росію до (чи з) Владивостоку, то ця ідея прийшла мені в голову 8 травня 2013 року серед турецьких полів 🙂

Автостоп Туреччиною

Мені неймовірно пощастило. Я ще встиг побачити справжній, хоч і безлюдний та запущений, Учхісар. Помешкання, в яких жили люди, зараз напівзруйновані. Багато наджписів “Satilik” – продається, а на на місці уже проданих замість автентичних будівель постають квадратні коробки уже зовсім іншої архітектури. Скоро тут не залишиться нічого справжнього. А поки що я ходжу покинутим містом, заглядаю в чужі помешкання, видовбані в скалі, і відчуваю неймовірний сум. Тікаю.

Автостоп Туреччиною

Спочатку дуже солідний турок (о, знову тут хтось знає англійську!), схожий чомусь на японця, на крутій і, точно-таки вже японській (!) тачилі, підвозить мене до місця, де сходяться кільк адоріг і де застопити когось буде легше. Далі немолоде подружжя, що їхало по справах в Учхісар і які провезли мене набагато більше, ніж їм треба було, бо вони хотіли довезти мене на автовокзал. Моїх пояснень англійською, що мені туди не треба, не розуміли. Вони хотіли допомогти. Довго кружляли, питали місцевих і, проїхавши все місто, таки знайшли його.

Я подякував як міг, вдав, що йду до автовокзалу, аби не образити людей і, дочекавшись, поки ті поїдуть, повернувся на трасу.

Автостоп Туреччиною

Турки – не турки! Частина 2

  • Olexua

    Кльова мандрівка

  • Nesamovytyj

    Дякую. Почитав із задоволенням

  • zymova

    гарно… : )
    світлина з кулями чарівна : )

  • Ira Karaban

    Дуже цікаво!

  • Pingback: Стамбул - місто котів | Mixa-Blog()