About Life

  • Міха був у Черкасах…
  • Міха другий тиждень без нормального нету, бо офіс переїхав, а новий ше не провели…
  • Відповідно, Міха мав багато мороки з переїздом і досі має багато мороки з усякими мудаками з усяких телефонних компаній і теде, бо займатися ними доручили саме йому…
  • Міха був на сольному концерті “Тіні Сонця”. Враження двоякі…
  • Міха був на Малій Батькіщині. Вітав діда з ювілеєм і два дні не просихав від пива і ще чогось міцнішого під час спілкуванння з друзяками, фоткав хмарне небо над Каховським водосховищем, дихав свіжим і таким рідним повітрям дитинства… А ше в одній місцевій забігайлівці з’явився музичний автомат і Міху дуже перло те що там була не тільки попса:  можна поставити на повну потужність, скажімо, Korn чи ще щось тяжкіше і всі будуть змушені це слухати, аж поки не закінчиться… 🙂 Картина убойна: село, трахтористи бухають під “тяжеляк”… 🙂
  • Міха гуляв Кривим Рогом…
  • Міха випадково потрапив на якийсь кінофестиваль і навіть подивився більше половини радянського фільму 60-х років, який лежав на полицях заборонений до показу (“Комиссар“) і навіть бачив вживу актрису – виконавицю головної ролі.
  • Міха накупив книжок про смерть про дівчину, якій лишилося недовго жити і вона думає, що б його ото таке зробити, бо життя прожила, а сенсу в ньому не знайшлося, а заодно купив роман про нікчемне життя середньостатистичної людини і тепер Міха в глибокому трансі і депресивних роздумах про стан речей та власне життя, до того ж погода сприяє подібному станові свідомості…
  • Міха зрозумів, що причина нечастого оновлення його блогу в тому, що з робочого місця особливо багато не напишеш – атмосфера не та. Тепер він готуватиме записи до блогу на своєму ноутбукові в зручній домашній атмосфері і викидатиме їх потім порціями по кілька штук одразу…
Read more

Написати… Тре шось написати… Я так давно нічого не писав…

Про що ж написати? Прокручуючи в пришвидшеному темпі події останнього часу, я розмію, що просто з кожним днем стаю все менш емоційним. Бо раніше я би з усього цього життєвого потоку виловив би з десяток речей, про які із захопленням розповів би на сторінках цього блогу, а тепер все ці штуки стали просто нормальними. І все…

А взагалі, я міг би багато про що написати. Про тролейбуси, обвішані іконами і про мої роздуми стосовно оголошень в тих же тролейбусах, коли має бути “контроль на лінії”; про бомжа, що живе на лавці зупинки, де я щодня чекаю на тролебус; про невідомо звідки “взявшиеся” 80 відвідувачів на цьому блозі цього недільного вечора; про те, як я намагаюся не бути слабкохарактерним; про новий супермаркет біля мого не мого будинку; про сусіда, який ставить мені щоранку транс; про питання “як правильно грати медіатором так, щоб не зачіпати зайвих струн”; про постійні переживання, що завтра може не стати того, що я маю сьогодні; про…

Це як з музикою: вже кілька років не стається відкриттів. Колись мене могло вразити відкритя якогось нового стилю, групи чи просто пісні. Зараз – ні. Звичайно, я оцінюю, і дещо навіть може протриматися в моєму плеєрі більше трьох днів. Але ніякого особливого захоплення, тим більше фанатизму…

Навіть читаючи чужі статті-пости, коли хочеться опротестувати чужу думку, в голові народжується спіч і… якось обломується набрати його і натиснути “Post”. Хай собі пише, дурне. Хай собі думає, що воно розумне…

Не хочеться вже бути на вершині Всесвіту, хочеться бути непомітним стороннім спостерігачем… Мабуть так…

Read more

Чомусь коли люди приїзджають у чужу для них місцевість, що не надто може пишатися своїми краєвидами ( ба, навіть може навести тугу своїми похмурими картинами тотального безладу та запустіння ) їм важко зрозуміти, як можна оце все любити і навіть відчувати до всього цього ностальгію…

Спочатку я думав, що вся справа у сприйнятті: людина, яка прожила в певному місці тривалий проміжок часу зовсім по-іншому сприймає місцевість, ніж, скажімо, приїзджі – тут відіграють роль асоціації, що закріпилися за певними ландшафтними об’єктами і навіть уявлення про орієнтацію у просторів місцевого жителя будуть зовсім іншими.

Але лише кілька днів тому я зрозумів: чужинці не вловлюють запахів. Тобто фізично вони відчувають, що тут, скажімо, чисте повітря, а там пахне польовими квітами. Але корінні жителі відчувають зовсім інший запах, якого не відчути більше ні в якому іншому місці світу – власне, це запах дитинства. І на кожному кроці він по-своєму неповторний, але загалом впізнаваний і незмінний протягом багатьох років, незалежно від тривалості вашої відсутності на рідних просторах.

І ніщо не зможе замінити це відчуття: п’янкі спогади вриваються до свідомості, замішані на легкому дежав’ю, спричинені ароматом фруктових дерев, численних перекотиполе і безсмертників на закинутому стадіоні, разом із запахом іржі від безнадійного, проте, все ж працюючого спортивного інвентаря у місцевому спортзалі, що до цих пір ще фунціонує завдяки старанням кількох ентузіастів; цвілі від напівзакинутого, проте сучасного модерного будинку культури; вологої цегли у недобудованому торговому центрі; запахом безнадії у структурі місцевого самоврядування та на пошті; мазуту та вологого картону поблизу колишнього колгоспного автопарку і вечірній запах… запах літа… чисте повітря з легким відтінком диму десь у верхніх шарах і відтінком невпевненості неподалік важливого автошляху державного значення. А ще… ці різкі перепади температури повітря, коли спускаєшся вишневими тихими вуличками до річки. І власне, запах води, запах свіжості. На душі стає спокійно і непевно водночас… Непевно від того, що ти бачиш, як це все стає трохи іншим, не таким, як колись і, головне, це вже все не твоє. Це тепер належить іншим людям, які за час твоєї тривалої відсутності підросли і ти нікого з них тепер не знаєш. А ти зрадив своїм рідним запахам. Тепер ти тут лише в гостях. У тебе всього кілька днів…

Насолоджуйся, скоро ти знову забудеш про них аж до слідуючого приїзду. Та й, хто зна, чи лишаться вони тут на слідуюче літо… чи впізнаєш ти їх ?

Read more