Твіттера не вистачить, аби злити кудись цей негатив. Стоїш ти ранку на зупинці, спеціально пропускаєш маршрутки, аби сісти, а не стояти: з твоїми 1,99 смикатись в пробці в напівзігнутому стані під натиском чиєїсь дупи - не дуже гарна гімнатиска для шиї і спини. І спеціально сідаєш в маршрутку за двіпідісят, а не дві гривні. І тіки почав читати на кпк'шці свою книгу, як відчуваєш, що хтось так ніжненько тебе похлопує по плечу... ...далі »

Колись я стягнув у Ferike шаблон підсумкових постів до Нового Року і переніс це все діло у середовище україномовних стенделоун-блогів. Прижилося! Вже третій рік підряд я та ще кілька блоггерів роблять підсумки року за цим шаблоном. І хоч на даний момент я чомусь флегматично ставлюся до постінгу продібних речей, все ж, аби підтримати традицію, постарався видусити з себе "Підсумки" і цього разу. Отже... ...далі »

Задумуюсь над тим, чому інколи втрачаю інтерес до певних речей, які, начебто, і становлять моє життя... От чому.. у вас таке буває? Ви обожнюєте їсти борщ, і хотіли б робити це мало не щодня, але чомусь не робите цього, хоч і всі можливості для того є... ?

Наприклад, я обожнюю читати книги, але... раз, і забив на них на пів року... Так само й блог... раніше писав мало не щодня, а зараз якось навіть не тягне...

Мабуть, інколи треба просто дозволити собі відпочити і не паритись з того, що на певному етапі на деякий час ти випадеш з життя..

Але я знаю... десь глибоко в мені, потай від моєї власної свідомості, відбувається переродження. Ні, може це й не гусениця, що перетворюється на прекрасного метелика, але  на процес линьки це точно мабуть має бути схожим.

Мені просто потрібен час щоб остаточно відкинути все старе і непотрібне, визначитись з новими пріоритетами і знову вийти в білий світ. Новим. Іншим. Тим самим...

Це нормально!

That's alright!

Сьогодні наснився абсолютно тупий, але дуже чіткий, кольорий і повний по справжньості відчуттів сон: якийсь мужик на моїх очах (і на очах інших) тупо жорстоко "валить" з пістолета впритул людей. Як на бійні... По черзі. Я, як невільний свідок, не взмозі протидіяти, обираю стратегію "я нічого не помітив" і стараюся звалити з місця події типу так само невимушено, як ніби я дійсно нічого не бачив... Але мене помічають і я стаю втікачем...

Цей реальний страх, який охопив мене у сні примусив полізти у сонник... Краще б я цього не робив... ...далі »

Експромт. Купа багів і все ж, вбив на це учора увесь свій вечір, тому не викласти це позорисько в нет - учорашній вечір "на вітер" )))

Отже, у цьому випуску: )))

як люди записують свої перші підкасти дірки в горлянці ))) "валасатий мікрафон", Гаррі Жеребець і мій шкільний вчитель трудового навчання ні риба, ні мясо акцент на деталі емоція з гітари, або найкраще гітарне соло в Світі як виглядає справжнє прощання по-англійськи )))

Завантажити і послухати цю фігню!

Чекаю нищівної критики та маленької похвали в коментах )))

Я згоден, слово незрозуміле, але явище, яке воно означає ви вже, можливо, мали змогу неодноразово спостерігати, або хоча б чули про це. Це коли успішні топ-менеджери кидають перспективну кар’єру і їдуть жити в село; це коли чуваки, начитавшись “Анастасії” Володимира Мегре, створюють родові поселення, а прибічники здорового способу життя – екопоселення.

Дауншифтінг може виражатися по-різному: від простої зміни роботи (з більш перспективної та високооплачуваної до гіршої, зате з меншою відповідальністю та можливістю мати вільний час для самого себе чи своєї сім’ї) до радикальної зміни всього свого способу життя. Але прагення у всіх дауншифтерів одне – жити повноцінним життям, а не присвячувати його кар’єрним гонитвам і на старість зрозуміти, що все було марно: життя прожите безцільно… ...далі »

• Міха був у Черкасах...
• Міха другий тиждень без нормального нету, бо офіс переїхав, а новий ше не провели...
• Відповідно, Міха мав багато мороки з переїздом і досі має багато мороки з усякими мудаками з усяких телефонних компаній і теде, бо займатися ними доручили саме йому...
• Міха був на сольному концерті "Тіні Сонця". Враження двоякі...
• Міха був на Малій Батькіщині. Вітав діда з ювілеєм і два дні не просихав від пива і ще чогось міцнішого під час спілкуванння з друзяками, фоткав хмарне небо над Каховським водосховищем, дихав свіжим і таким рідним повітрям дитинства... А ше в одній місцевій забігайлівці з'явився музичний автомат і Міху дуже перло те що там була не тільки попса:  можна поставити на повну потужність, скажімо, Korn чи ще щось тяжкіше і всі будуть змушені це слухати, аж поки не закінчиться... Картина убойна: село, трахтористи бухають під "тяжеляк"...
• Міха гуляв Кривим Рогом...
• Міха випадково потрапив на якийсь кінофестиваль і навіть подивився більше половини радянського фільму 60-х років, який лежав на полицях заборонений до показу ("Комиссар") і навіть бачив вживу актрису - виконавицю головної ролі.
• Міха накупив книжок про смерть про дівчину, якій лишилося недовго жити і вона думає, що б його ото таке зробити, бо життя прожила, а сенсу в ньому не знайшлося, а заодно купив роман про нікчемне життя середньостатистичної людини і тепер Міха в глибокому трансі і депресивних роздумах про стан речей та власне життя, до того ж погода сприяє подібному станові свідомості...
• Міха зрозумів, що причина нечастого оновлення його блогу в тому, що з робочого місця особливо багато не напишеш - атмосфера не та. Тепер він готуватиме записи до блогу на своєму ноутбукові в зручній домашній атмосфері і викидатиме їх потім порціями по кілька штук одразу...

Написати... Тре шось написати... Я так давно нічого не писав...

Про що ж написати? Прокручуючи в пришвидшеному темпі події останнього часу, я розмію, що просто з кожним днем стаю все менш емоційним. Бо раніше я би з усього цього життєвого потоку виловив би з десяток речей, про які із захопленням розповів би на сторінках цього блогу, а тепер все ці штуки стали просто нормальними. І все...

А взагалі, я міг би багато про що написати. Про тролейбуси, обвішані іконами і про мої роздуми стосовно оголошень в тих же тролейбусах, коли має бути "контроль на лінії"; про бомжа, що живе на лавці зупинки, де я щодня чекаю на тролебус; про невідомо звідки "взявшиеся" 80 відвідувачів на цьому блозі цього недільного вечора; про те, як я намагаюся не бути слабкохарактерним; про новий супермаркет біля мого не мого будинку; про сусіда, який ставить мені щоранку транс; про питання "як правильно грати медіатором так, щоб не зачіпати зайвих струн"; про постійні переживання, що завтра може не стати того, що я маю сьогодні; про...

Це як з музикою: вже кілька років не стається відкриттів. Колись мене могло вразити відкритя якогось нового стилю, групи чи просто пісні. Зараз - ні. Звичайно, я оцінюю, і дещо навіть може протриматися в моєму плеєрі більше трьох днів. Але ніякого особливого захоплення, тим більше фанатизму...

Навіть читаючи чужі статті-пости, коли хочеться опротестувати чужу думку, в голові народжується спіч і... якось обломується набрати його і натиснути "Post". Хай собі пише, дурне. Хай собі думає, що воно розумне...

Не хочеться вже бути на вершині Всесвіту, хочеться бути непомітним стороннім спостерігачем... Мабуть так...

Чомусь коли люди приїзджають у чужу для них місцевість, що не надто може пишатися своїми краєвидами ( ба, навіть може навести тугу своїми похмурими картинами тотального безладу та запустіння ) їм важко зрозуміти, як можна оце все любити і навіть відчувати до всього цього ностальгію...

Спочатку я думав, що вся справа у сприйнятті: людина, яка прожила в певному місці тривалий проміжок часу зовсім по-іншому сприймає місцевість, ніж, скажімо, приїзджі - тут відіграють роль асоціації, що закріпилися за певними ландшафтними об'єктами і навіть уявлення про орієнтацію у просторів місцевого жителя будуть зовсім іншими.

Але лише кілька днів тому я зрозумів: чужинці не вловлюють запахів. Тобто фізично вони відчувають, що тут, скажімо, чисте повітря, а там пахне польовими квітами. Але корінні жителі відчувають зовсім інший запах, якого не відчути більше ні в якому іншому місці світу - власне, це запах дитинства. І на кожному кроці він по-своєму неповторний, але загалом впізнаваний і незмінний протягом багатьох років, незалежно від тривалості вашої відсутності на рідних просторах.

І ніщо не зможе замінити це відчуття: п'янкі спогади вриваються до свідомості, замішані на легкому дежав'ю, спричинені ароматом фруктових дерев, численних перекотиполе і безсмертників на закинутому стадіоні, разом із запахом іржі від безнадійного, проте, все ж працюючого спортивного інвентаря у місцевому спортзалі, що до цих пір ще фунціонує завдяки старанням кількох ентузіастів; цвілі від напівзакинутого, проте сучасного модерного будинку культури; вологої цегли у недобудованому торговому центрі; запахом безнадії у структурі місцевого самоврядування та на пошті; мазуту та вологого картону поблизу колишнього колгоспного автопарку і вечірній запах... запах літа... чисте повітря з легким відтінком диму десь у верхніх шарах і відтінком невпевненості неподалік важливого автошляху державного значення. А ще... ці різкі перепади температури повітря, коли спускаєшся вишневими тихими вуличками до річки. І власне, запах води, запах свіжості. На душі стає спокійно і непевно водночас... Непевно від того, що ти бачиш, як це все стає трохи іншим, не таким, як колись і, головне, це вже все не твоє. Це тепер належить іншим людям, які за час твоєї тривалої відсутності підросли і ти нікого з них тепер не знаєш. А ти зрадив своїм рідним запахам. Тепер ти тут лише в гостях. У тебе всього кілька днів...

Насолоджуйся, скоро ти знову забудеш про них аж до слідуючого приїзду. Та й, хто зна, чи лишаться вони тут на слідуюче літо... чи впізнаєш ти їх ?