Ріcпект журналістці. Сказала все те, що я тримав у себе в голові.. Я захоплений кампанією, яку організувала громадськість на захист родини Павличенків. Я навіть не ставлю сам собі питань на кшталт “Звідки ресурси?”, “Кому це вигідно?” і “Чому саме Павличенки? У нас що, лише вони одні сидять за злочин, який не скоювали?”. Якби я намагався шукати відповіді на ці питання, я б протирічив сам собі і власному досвіду: я знаю, як це, коли ти хочеш аби біля тебе не курили, а тобі кажуть: “А шо, тільки я тут курю? І взагалі, он завод дивись у вікні димить, він набагато більше повітря псує!”. Писав вже про подібне.
Але я ніколи не підтримував акцій на захист батька і сина. З однієї простої причини. Я ніколи не дізнаюся правди. Я, як і тисячі тих, що ходять на ці акції, мало що насправді знаю про все те, що відбулося. І мені дійсно дуже дивно бачити, як люди, в тому числі відомі, можуть легковажно вирішувати, на чийому вони боці. Шкода, звісно, якщо виявиться, що Павличенки дійсно не винні, а я простояв в стороні. Але просто намагатися повірити на слово знайомим, віддатися інтуіції чи вірити у те, що добро за нами – цього мало. І погодьтеся, набагато цинічніше – іти і підтримувати, можливо, дійсно справжніх убивць…