Спокійно сам собі сказав “Прощай”, а пан-Бог сказав, що ще рано

Вони були серед тих, кого вже немає і кого називають “Небесною сотнею”. Їм пощастило вижити. Я провідав двох героїв Майдану під час їхнього лікування в Польщі.

53-річний художник Тарас Більчук з Рівненської області пробув практично увесь Євромайдан не відлучаюсь нікуди ні на мить, переживши і перший розгін 30 листопада, де отримав струс мозку, і агонію режиму, коли 18 лютого був жорстоко побитий “Беркутом”.

Тарас Більчук

Але ці прикрі факти ніяк не позначається на духові художника. Тарас Миколайович активно сипле дотепними жартами і заграє до українських дівчат – місцевих студенток, які його провідують у лікарні польського міста Люблін.

Під лікарняним ліжком пана Тараса покоїться мольберт, поруч на постільній білизні лежить планшет – “Подарунок куми, – хвалиться, – строчу щодня по сто листів у фейсбуку, бо люди питаються, що робити. Вже не можу дочекатися, коли звідси випустять, а то українці люблять походити-походити з прапором, потім поставити його біля клуні і думають, що то все. Ні, дорогенькі, то лише початок!..

Хтось з друзів роздрукував і подарував в рамці фото, на якому один з фотографів впіймав у кадрі побитого художника з жінкою, яка знайшла його і доправила до швидкої.

– Бач, моя рятівниця. Хоч і москалька – вибухає добрим сміхом.

Попри постійне пустунство, жарти і доброту в очах, в питаннях, що стосуються конкретних дій, пан Тарас доволі жорсткий:

– Якщо ти боїшся, то нема чого тоді їхати на той Майдан. Краще їдь тоді до мами і на дивані відсидься. Не треба приїздити, аби сіяти паніку! То ясно, що береженого Бог береже, але можеш мирно собі жити і тебе машина зіб’є, а можеш сам вибирати свою долю і діяти відповідно до того, як вважаєш правильним… Я он собі теж було сказав вже “Прощай”, а пан-Бог сказав, що ще рано…

В'ячеслав ЗаречнюкВ іншому кінці міста лікується колишній міліціонер, а нині адвокат В’ячеслав Заречнюк, 44 роки (хоча виглядає на добрий десяток молодшим). Це вже не перша наша зустріч. Цього разу я привіз трішки фільмів, “щоб відволіктися від тих новин”.

“Я був в Києві лише один день. До того активно брав участь в Євромайдані рідного Хмельницького, але чітко собі вирішив, що якщо почнеться найгірше, я буду там. В ніч з 19-го на 20-те лютого cпостерігав у себе вдома за всим, що відбувається, по “Громадському” і зрозумів, що час настав”.

Того ж дня, намагаючись витягти поранених з Інститутської, В’ячеслав отримав снайперську кулю в ногу.

“Не знаю, що керувало людьми. Я просто побачив вереницю носилок і щитів з людськими тілами.. я тоді не думав, у мене була одна мета – спробувати відвести звідти і допомогти винести якомога більше людей. Вдалося зробити кілька ходок і потім вже виносили мене… Це був такий постійний потік: одних виносили, інші підходили…”

В палаті, окрім мене, ще є гості. Поляк, одружений на українці, теж прийшов провідати майданівця і щось активно розповідає ламаною російською, яку вивчав в школі. Поки я копіюю фільми і не стежу за розмовою, вочевидь, заходить мова про польсько-українські стосунки. В’ячеслав дістає з підвіконня біля ліжка “Кобзар” і читає вголос “Полякам” Шевченка:

Ще як були ми козаками,
А унії не чуть було,
Отам-то весело жилось!
Братались з вольними ляхами,
Пишались вольними степами,
В садах кохалися, цвіли,
Неначе лілії, дівчата.
Пишалася синами мати,
Синами вольними… Росли,
Росли сини і веселили
Старії скорбнії літа…
Аж поки іменем Христа
Прийшли ксьондзи і запалили
Наш тихий рай. І розлили
Широке море сльоз і крові,
А сирот іменем Христовим
Замордували, розп’яли…
Поникли голови козачі,
Неначе стоптана трава,
Украйна плаче, стогне-плаче!
За головою голова
Додолу пада. Кат лютує,
А ксьондз скаженим язиком
Кричить: «Te Deum! Алілуя!..»

Отак-то, ляше, друже, брате!
Неситії ксьондзи, магнати
Нас порізнили, розвели,
А ми б і досі так жили.
Подай же руку козакові
І серце чистеє подай!
І знову іменем Христовим
Ми оновим наш тихий рай.

В’ячеславу подобається, як тут лікують і те, як триває ребалітація. Щодня відчуває певний прогрес і вже може більш-менш самостійно нахилятися і робити собі масаж гомілок, які трішки “спустилися” і втратили форму за довгий час бездіяльності : “Ти не повіриш, яке це щастя – мати змогу торкнутися своєї ноги!”…

P.S. На даний момент одибвох майданівців виписалися з лікарні. Польська влада оголосила, що більш не прийматиме майданівців на лікування: ті, хто дійсно потребував допомоги, уже й так її отримали, в тій чи іншій країні. Пан Тарас чекає в родині польських українців доки знімуть шви від останньої операції, а В’ячеслав повернувся до сім’ї і хвалиться по скайпу, що вже “бігає” з милицями і навіть пробував стояти без них, проте все ж планує повернутися до Польщі для продовження реабілітації.