Про піратство і жадібність українців

Прочитав тут за обіднім чайком інтерв’ю Владислава Кириченко – крутого дядька, який робить гарну справу, видаючи українську музику, книжки, організовуючи фестивалі тощо. Ну, “Наш формат”, чули може? Так от, все правильно говорить, але дещо мене зачепило. Стандартні розмови про те, що українці не купують музику і відео, а качають на шару в неті:

Неправда, що українці не купують, бо бідні. У мене є знайомі олігархи, які ніколи нічого не купують. Качають тому, що це – принцип. Просто патологічно жадібні.

Знаєте що? Захарило! Та готовий я платити за музику! Тіки дайте мені можливість зробити це у зручний спосіб і без усіляких цих ваших пилозбирників! Ну нашо мені ваші диски? Я хочу заплатити карткою, не виходячи з хати і одразу отримати музику у себе на компі! А не йти в магазин, шукати, купувати, потім переводити то всьо в мп3, аби закинути на телефон/плеєр… Купував я вже кілька разів диски заради підтримки, але використовував їх лише один раз – коли вставляв в дисковод для “грабінгу”. І так вони десь і валються по хаті, а викинути шкода.

І цікаво, яку частку вартості з музикою становить сам диск, поліграфія? На скільки зростає вартість через потребу платити аренду плату за приміщення магазину і зарплатню продавцю, менеджеру, бухгалтеру?

Ні, диски видавати треба. Є любителі артефактів: щоб можна було потримати в руках, поставити на поличку, зібрати колекцію. От для них треба таки видавати диски. Але ж можна продавати музику і в електронному вигляді! Дешевше (а завдяки цьому, думаю, і більше вдасться продати) і зручніше. Хіба ні?