З чим з чим, а з автостопом (тьху-тьху-тьху) цього року щастить – це поки що одна з небагатьох цілей, поставлених на 2012, яка успішно впроваджується 🙂 В принципі, я мабуть поїхав би на фестиваль “Захід” стопом і так, але відсутність квитків на Львів за тиждень до події лише посприяла моїй впевненості у правильному виборі способу добирання.

П’ятниця, 17 серпня, 9.30. Я на тразі поблизу автостанції “Дачна”. Continue reading Автостопом на Захід

Read more

Не знаю, що на мене найшло, але це певно один з тих рідкісних моментів, які тривають геть недовго (день, місяць, пів року?) і я можу навіть обдумати все і підготуватися як слід. Мені випав шанс. Шанс спробувати пожити життям того, іншого Міхи, із паралельного простору.

Коли розумієш, що в тебе нема нікого, з ким би хотілося чи моглося просто поговорити, кого б ти міг назвати другом; коли на роботі вже повністю перегорів; коли старі захоплення і зацікавлення вичерпали себе… – ти розумієш: ось вона, свобода! Тут і зараз нема абсолютно нічого важливого і суттєвого для тебе. Такого, що тримало б. Абсолютно все одно, що буде завтра: я готовий починати все з початку. Але ця свобода не дає радості, поки ти відчуваєш, як вона витає над тобою, а ти намагаєшся вдавати, що все по-старому.

І оце думаю, а що якщо дійсно…? Continue reading Нове життя

Read more

Я знаю, обсирати критикувати легко. Але ж бляха, що може бути простіше за ведення Твітера? Ну так, це як з фотографією: здавалося б, усі можуть подивитися у віконечко і натиснути на кнопочку, але бувають люди, у яких чомусь більшість фото виходять з відрізаними головами та іншими радощами. У кожного свої таланти. Але ж бляха! Офіційний Твітер фетивалю “Захід”!


Чувак, ти кажись перелогінитись забув. З усіма буває. Але ж скільки вже висить! Перевіряти треба результати своєї роботи!

Йдемо далі. Continue reading Складна робота SMM-щика

Read more

Часто згадую про це в твітері, розказую іншим і постійно дивуюся, коли знаходжу чергове підтвердження своєї теорії. І ось, черговий випадок, і мене “осєніло” написати про це тут.

Отже, всі ми чули про теорію “шести рукостискань” (чи скількох там?), але все це, на мою думку, працює трішки не так. З моєї точки зору, ви і через 100 рукостискань не вийдете на гопніка, який живе в сусідньому під’їзді, але запросто, за парочку, вийдете на людей з Пітера, Москви, Варшави чи Мельбурна. Continue reading Міхина теорія соціальних кіл

Read more

Можна було б написати якось тако: “У вас апатія? Гадаєте, у вас проблеми? Тролєй! Вдихни новий сенс у своє життя!”. Але ні. Дуже мало. Я навіть злякатися не встиг. Здавалося б, саме страшне – це розбігтися і пірнути в пустоту. Але на старті запанікувати не дає картина щохвилини стартуючих дівчат: соромно було б лякатися чи відмовлятися від задумки. А вже в польоті тобі просто не вистачає часу, щоб замислитися і зацінити, що з тобою відбувається. 50 секунд на все – дуже мало.

В процесі їзди мене крутило на всі боки чомусь, тому й відео таке. Звиняйте, бананів нема )

Вобщєм, перфектний вид транспорту для телепортації на пляжі Труханового острова прямо з центру міста ) Тепер в мене є знижка на інші “тролі” цієї контори. Будєм лєтать!

Read more

Пішки до мети

Автоматичний опускач скла новесенького білого мерседеса з російськими номерами нервово смикає вниз, даючи змогу на кілька секунд побачити вивчаючий погляд власника автівки. “- Дєньгі платіть будєм? – Нє, ми стопом!” Машина різко дає по газам.

Стоїмо вже хвилин 40. Сюди нас завіз мовчасний тип, провізши кілометрів з 10-15 і сказавши, що Continue reading Автостопна магія

Read more

“Євро-2012, б***ь!” – фраза, яку я чую з періодичністю кілька разів на хвилину від людей, що проходять повз мене. Я стою під навісом станції метро “Вокзальна”, як і кількасот іншх невдах, яких ця грозова злива застала зненацька.

Правду кажучи, навіс не особливо то й захищає від води, бо труба, що передає зібрану з даху воду до землі в самій верхній точці виявилася дірявою, і над самісіньким входом в метро, туди, де раніше стояли сміттєві урни, приземляється чималенький водоспад. А та вода, яка все ж встигає дійти по трубі до низу, виходить на сводобу тут таки, прямо під ноги людей. Зайти до станції, не замочивши ноги, неможливо. “Євро-2012, б***ь!” Натовп на вулиці, на вході теж тиснява. Щось металеве з гуркотом відвалилося від даху підземного переходу. Покидати станцію пасажири також не поспішають. На виході з ескаватора затор. “Євро-2012, б***ь!”. Continue reading Київський дощ

Read more

Буває просять і більш стримано: “Удалите, пожалуйста, снимки” – це здебільшого вихована охорона якихось бізне-структур. В будь-якому разі, думаю, ви стикалися з тим, коли люди були проти, щоб ви фотографували їх чи об’єкт, за який вони відповідають. (Останній раз до мене доколупався десь рік тому міліціонер в метро, хоча метрополітен уже давно не стратегічний об’єкт національної безпеки. Було трішки смішно, особливо враховуючи традицію “понаїхів” фотографуватися на ескалаторі).

А взагалі дивує, звідки в нашого народу ця тяга: забороняти фоткати все, що тіки можна. Безпідставно.

А деякі люди взагалі вважають, що я маю просити в них дозволу сфотографувати їх на вулиці. Ага, а якщо в кадр потрапляє 50 людей, я що, маю у всіх дозволу спитати? Ні, шановні, на вулиці я можу фоткати все, що я бачу. Включно з вами.

Але якщо знаходиться якись кретин, який дуже сильно бажає “засвітити плівку по-хорошому” (бо по-поганому тут уже нічого не вдієш – або бий перший, або втікай) і виглядає так, що він заспокоїться і все владнається після “видалення”, то для таких я придумав лайфхак Continue reading “Я те ща камеру на голову одену! Ты че, не веришь, в натуре?”

Read more

Прочитав тут за обіднім чайком інтерв’ю Владислава Кириченко – крутого дядька, який робить гарну справу, видаючи українську музику, книжки, організовуючи фестивалі тощо. Ну, “Наш формат”, чули може? Так от, все правильно говорить, але дещо мене зачепило. Стандартні розмови про те, що українці не купують музику і відео, а качають на шару в неті:

Неправда, що українці не купують, бо бідні. У мене є знайомі олігархи, які ніколи нічого не купують. Качають тому, що це – принцип. Просто патологічно жадібні.

Знаєте що? Захарило! Та готовий я платити за музику! Тіки дайте мені можливість зробити це у зручний спосіб і без усіляких цих ваших пилозбирників! Ну нашо мені ваші диски? Я хочу заплатити карткою, не виходячи з хати і одразу отримати музику у себе на компі! А не йти в магазин, шукати, купувати, потім переводити то всьо в мп3, аби закинути на телефон/плеєр… Купував я вже кілька разів диски заради підтримки, але використовував їх лише один раз – коли вставляв в дисковод для “грабінгу”. І так вони десь і валються по хаті, а викинути шкода.

І цікаво, яку частку вартості з музикою становить сам диск, поліграфія? На скільки зростає вартість через потребу Continue reading Про піратство і жадібність українців

Read more