Сірьога, дорога і кава з самовару

Спочатку це мала бути мега-мандрівка через Польщу, Литву, Естонію, Латвію і Фінляндію. Але я прикинув, скільки для цього треба часу і грошей і переінакшив маршрут до “Краків-Прага”. Та тут вже не склалося з візою. А спробувати автостоп дуже хотілося.

Не лишалося нічого іншого, як починати свій стоперський досвід з рідних просторів. Ну що ж, це навіть на краще: своя країна, свої люди, мови, якими я можу легко спілкуватися… Не пропаду, вобщєм, якщо щось не складеться…

І ось чудовго суботнього дня (13-го числа, до речі) я об 11 годині дістався до посту ДАЙ на виїзді з Києва в бік одеської траси. Місцевий алкоголік-роботяга, що пиляв дерева вздовж траси і якого я спочатку (через бандану і досить рокерський вигляд) сприйняв за дальнобійника порадував мене фактом, що таких типів як я часто тут бачить по кілька разів на день і що всі довго не стоять і швидко зникають, а також вказав мені місце, де саме найчастіше стоплять мої новоявлені колеги.

Як виявилося потім, “байкер” надав мені “ведмежу послугу”, бо в місці на яке він вказав машинам зупинятися не можна через відповідний знак 🙂 а я настільки був схвильований тим, що я роблю, що навіть не помітив цього. Проте, навіть це не завадило мені застопити свої перші дві машини уже на протязі 20-ти хвилин. Перша їхала в Звенигородку, я не зміг зорієнтуватися де це і чи по дорозі. Подякував, відпустив. Пасажири іншої не могли визначитися чи їдуть вони “кудись в бік Одеси” – видно, зрозуміли, що я грошей не платитиму.

Потім були машини до Глевахи, Василькова… Пішов питати водіїв фур, що стояли поруч. Один дядько (до речі, це він вказав мені на помилку у виборі локації) сказав що буде спати 6 годин, але якщо до того часу не уїду, то підвезе до самої Одеси 🙂 Так що є варіант як можна їхати наступного разу “без пересадок” 🙂

Коротше, пройшло сумарно хвилин 40, і ось на моє питяння водій встає, відкриває багажник і звільняє мені місце на задньому сидінні від якихось коробок. Їдемо до Білої Церкви. Їх двоє. Батько і син? Мовчимо, я думаю про те, що потрібно про щось з ними говорити, але не знаю як почати і, головне, чи хочуть вони, щоб я говорив? Врешті, мої покровителі починають розмовляти поміж собою. Про ціни на зерно, зарплати в Києві. Вже потихеньку встрягаю і я, і ось під кінець подорожі з ними ми вже щирі – я бачу простих і добрих людей, вони теж, схоже, зацінили мене: “папік”, прощаючись, тисне мені руку і каже, що я обов’язково доїду і бажає всього-всього. А головне – цей вираз у очах – неначе він свого сина на війну проводжає! Я дивлюся услід віддаляючомуся авто і намагаюся запам’ятати номера авто з людьми які, самі того не знаючи, стали головними дійовими особами в церемої посвяти мене в автостопщики.

Отже, я десь на окружній дорозі біля Білої Церки, перед розв’язкою. Вирішую пройти далі, аби не збивати з пантелику водіїв, які в даний момент не розуміють куди я хочу їхати. Проходжу за з’їзди з розв’язки, але там стоїть у дуже смаглявий вуйко в дерматиновій куртці стандартної гопівської зовнішнішності, але видно, що з села якогось. Поруч з ним точно стопити не вийде. Вирішую прогулятися.

Іду собі спиною вперед, про всяк випадок піднімаючи руку проїзджаючим фурам і жую снікерс. Дійшов так до непоганого, за моїми оцінками, місця – де мене має бути гарно видно і де можна зупинитись. Останню здогадку підтверджує і те, що тут розкинувся невеличкий піт-стоп з трьох авто. Власники однієї з них торгують кавою… з самовару. Не можу відмовитись від такої радості.

Лиш встиг допити каву, як зупиняється таврія, з неї вилазить святий отець (він же піп) і каже шось типу давай хутчіш залазь. Уточнюю куди він їде, на що він каже що підвезе до місця де мене зразу заберуть, що мовляв, кожного дня таких я к я перекидує на ту локацію. Он, мовляв, ще один мандрівник сидить. Бачу на передньому сидінні “чорномазого” вуйка, від якого хотів відійти подалі. Батюшка підіймає водійське сидіння, щоб я проліз на задні місця. Збоку це мабуть виглядало смішно. Великий я, великий рюкзак, малесенька таврія, батюшка…

Провіз нас служитель Господа аж пару кілометрів до найближчої заправки, де стояла купа злих дальнобійників і де знову зі мною разом стопив смаглявий вуйко в дерматинці, а попереду “стопили”, падаючи з ніг, якісь двоє, бухі в зюзю – вже натуральні гопніки.

І знову чомусь момент, коли хтось мене підібрав, запам’ятвся як уривок зі сну – не пам’ятаю точно як це сталося, але ось я вже їду в іномарці з дядьком років під 50 – “каренной адессіт”, який все життя прожив в Білорусі і зараз їде провідати могили родичів в Умані. Ну з цим я одразу зорієнтувався, що йому просто потрбіно піддакувати, але й сильно не опускатися, а акуратно показувати свою позицію – cтандартний пакет розмов про Юлю, Віть, УПА і життя в Україні, Росії, Білорусі… Він мені весь час викав, при цьому приправляв свої озвучувані роздуми смачним слівцем – вобщєм, нормальний мужик, майже інтелігент 🙂

Висадився на в’їзді до Умані, на п’ятачку біля магазину, поруч заправка і готель – вже непогано, не пропаду. Вирішив розслабитись, випити кави і просто відпочити хвилин 15, не стоплячи одразу. Заходжу в магазин, а продавщині мені одразу на вході: “Може вам табличку намалювати?”. Я аж трохи прифігів. “А шо, – кажу, – багато таких як я тут буває?”. – “Та кожен день по кілька чоловік на Одесу відправляємо! І вас зараз відправимо! У нас ніхто довго не затримується!”. І одна з продавщиць побігла шукати картонку.

Подякував, вийшлов з кавою і стою такий щасливий, посміхаюся. Бо все, за чим я їхав у цю подорож, уже сталося. Адже їхав я не в Одесу, в якій вже двіччі бував, а їхав провітрити голову і зустріти отаких от простих, добрих і щирих людей. Після такого розумієш, що не все у цьому світі так погано…

До Одеси лишалося 200 з лишком кілометрів. Дуже хотілося, щоб моя подорож вийшла за всіма канонами. Не вистачало подорожі у кабіні грузової машини. Дальнобійники морозяться. Картонка чомусь не працює. Хвилин тридцять тиняюсь туди сюди, рука вже болить знаходитись у витягнутому положенні, рюкзак починає тягнути все тіло… За спиною паркується ще якась фура. Навіть не підходжу питати. Водій вилазить і йде собі купити щось в магазині. А повертаючись ловить мій погялд і питає: “Куди тобі?”. Ось вона, удача!

Сірьога майже ніколи нікого не підвозить. Але він їде до дружини, їде вже 3-й місяць, і йому страшенно важко витримати останні 200 км. на самоті. Сьогодні він приїде в Одесу, помиється, поїсть домашньої їжі, побуде пару годин з дружиною і поїде далі. Повезе свої корки для вина далі на Придністров’я. “Це ще шо! В мене був рейс, коли я виїхав в кінці січня а повернувся 31 грудня! Так дружина сказала, що ще один такий рейс і можеш не повертатися”. А цього разу Сірьога колесив по всьому колишньому Союзі. Показує мені відео на мобільному, як вони штурмують зимове бездоріжжя десь чи то у Таджикистані чи то Узбекистані. Фотки дружини, сина, який теж хоче стати дальньобійником, а батько його відмовляє, проте вже багато разів брав його у закордонні вояжі. Малий у свої 17 побував уже в Італії, Німеччині, Монголії…

Стараюсь розважити свого “першого дальнобійника” як тільки можу. Він теж не мовчить. Хоч і заїкається, але анекдоти розказує краще за мене. А Одеса потихеньку наближається. Перша ознака – поява води на горизонті. Хаджибейський лиман.

Ще трохи часу і ось вже окружна Одеси. Сергій-дальнобійник довозить мене в саме місто, ми прощаємося, і перше, що я бачу – ось такий от веселий будиночок.

Аже не віриться. Мені дійсно пощастило! Чи то я спростував забобон про 13 число, чи перший раз і дурням щастить, чи то просто все так мало статися і мені десь там згори допомагали?

Я стою на зупинці, сонечко світить, люди чекають тролейбус, я посміхаюся, а люди не розуміють чому я виглядаю як ідіот. Вони не знають, що я здійснив мрію. І мені їх навіть шкода в цей момент, хоча знаю, що сам буваю таким – “угрюмим” і безрадісним і за мною теж так хтось спостерігає в такі моменти. Але зараз хочеться поділитися своєю радістю. Чи навіть щастям.

Це була ідеальна подорож!

А головне – попереду ще багато таких щасливих і цікавих моментів. Головне – просто брати і робити те, чого хочеш.

  • odarchuk

    а назад так само?
    Куди наступна подорож?

    • Mixa

      Ні, далі їздив на Молдову, звідки повертався вже поїздом.

      Наступний мега тріп планується такий: літаком на Турцію, потім стопом через всю Турцію, можливо, з заїздом на турецьку частину Кіпру, і до Грузії та по Грузії і назад літаком з Тбілісі. Але це поки що лише плани і аж на серпень. Не виключено, що ще кудись не так далеко поїду кілька разів стопом. На якийсь фест в Україні чи в Білорусію…

  • чудова мандрівка. але таки забагато залежності і непередбачуваності. я зазвичай детально подорожі планую, бо маю обмеження часові.

    • Mixa

      Дякую! Ну, все залежить від того чого ти хочеш. Мене зараз вабить непередбачуваність… Коли твою подорож формують обставини і люди. І може статися таке. про що ти навіть не мріяв. Коли мета – не місце, а сама дорога, мандрівка і, знову ж таки, люди. Е-е-е-й, це ж нецікаво: поїзд, готель, самотня екскурсія, фото на фоні дастапрімєчатєльностєй… Нє? 😉

      А якби взагалі нічого не склалося, то в мене на такий випадок була в рюкзаку палатка і маленька газова горілка. Я, чесно кажучи, навіт трішки жалкую, що не вийшло всим цим скористатися – такі гарні ландшафти проїздили…

  • молодец…на самом то деле не так и много надо для счастья…пару веселых дальнобойщиков, чашечка кофе и огромное желание достичь поставленной цели….прочитал твой рассказ….и порадовался…не все люди еще окаменели в своих каменных джунглях сидя за мониторами, играя online pokies, куря сигареты и читая про путешествия только через интернет….каждый в праве выбирать свое идеальное путешествии…

    • Mixa

      Олено, дякую за класний коментар. Але посилання я таки видалив! ))