Київський дощ

“Євро-2012, б***ь!” – фраза, яку я чую з періодичністю кілька разів на хвилину від людей, що проходять повз мене. Я стою під навісом станції метро “Вокзальна”, як і кількасот іншх невдах, яких ця грозова злива застала зненацька.

Правду кажучи, навіс не особливо то й захищає від води, бо труба, що передає зібрану з даху воду до землі в самій верхній точці виявилася дірявою, і над самісіньким входом в метро, туди, де раніше стояли сміттєві урни, приземляється чималенький водоспад. А та вода, яка все ж встигає дійти по трубі до низу, виходить на сводобу тут таки, прямо під ноги людей. Зайти до станції, не замочивши ноги, неможливо. “Євро-2012, б***ь!” Натовп на вулиці, на вході теж тиснява. Щось металеве з гуркотом відвалилося від даху підземного переходу. Покидати станцію пасажири також не поспішають. На виході з ескаватора затор. “Євро-2012, б***ь!”.

На Нивках та ж сама фігня. У переході тиснява. Але ось дощ стихає і я, разом з іншими вирішую прогулятися по калюжах. Втрачати вже нічого.

Йду собі і думаю: “Не дай бог дощу підти під час Євро! “Амєрікоси” ж офігіють!”

А потім так собі думаю: “Якого **я?! Якого **я ми зациклилися з цим Євро?! Невже для того, щоб привести в порядок місто нам обов’язково треба мати якесь там Євро на носі? (Хоча, як бачимо, навіть це не допомагає)”

Невже те, що водозбіріні колектори не справляються з найменшим літнім дощиком ми помітили лише зараз? Хіба минулого, і позаминулого року ви не матюкалися собі подумки, коли неможливо було перейти дорогу, не замочивши взуття?

І, звісно, справа не в колекторах. Просто ми звикли так жити. Коли нас щось не влаштовує, але все, на що ми здатні – виражати своє невдоволення один перед одним. Чи стібатися: “Євро-2012, б***ь!”