Автостопом на Захід

З чим з чим, а з автостопом (тьху-тьху-тьху) цього року щастить – це поки що одна з небагатьох цілей, поставлених на 2012, яка успішно впроваджується 🙂 В принципі, я мабуть поїхав би на фестиваль “Захід” стопом і так, але відсутність квитків на Львів за тиждень до події лише посприяла моїй впевненості у правильному виборі способу добирання.

П’ятниця, 17 серпня, 9.30. Я на тразі поблизу автостанції “Дачна”. Помічаю якусь стрьомну дівчинку в навушниках. Запитав, куди вона стопить, та щось пром’ямлила, так нічого і не зрозумів – якась ненашенська, кажись. Знаючи, що за етикетом стопу, не можна ставати перед тими, хто зайняв позицію першим і враховуючи, що дівчинка обрала максимально дальню точку на “стопному” відрізку, де взагалі можна стати, та ще й стопить виключно фури, я трішки напрягся і почав ходити безцільно туди-сюди. Поки я ходив, перед дівчинкою з’явилася ще одна особа жіночої статі яка, вочевидь, про стопний етикет не чула, бо стала собі зі своєю табличкою “Ровно” там, де я стати не відважився. Підійшов спитати, чи не хоче вона, бува, поїхати до Рівного разом. Ця теж якась перелякана, але з її “мммуууу” стало ясно, що не хоче. Я вже геть було запанікував, але тут побачив, що “перша” баришня вже сідає в авто. Швидко на її місце, уже з якого за 10 хвилин спостерігав, як друга влізає в фуру.

Ок, мої 15 хвилин стояння, і я теж сідаю в фуру-молоковоз, яка їде з Сумської області в Кам’янець-Подільський. Водій якийсь такий цікавий попався, що ні його зовнішньості, ні ім’я не запам’ятав. Йому б в СБУ, чи бандитом працювати. Натомість, він сам розказував історії про те, як всі, кого він підвозив, якось кидали: один пістолет (невідомо, чи справжній) направив і забрав барсетку, інша виявилася баришньої древньої професії і погрожувала йому газовим балончиком. Вобщєм, в купі з історіями про рекетирів, невезучий він якийсь. Дивно, чому ж він тоді вирішив мене підібрати.

Я вже було думав поїхати з ним на Кам’янець (давно там хотів побувати!), але водієві “Мені не жалко, хочеш – їдь, але за один день ти там нічого не побачиш!” переконали (як виявилося, я правильно зробив, адже потім дізнався про фест, який буде там проходити восени) і ось і десь об 11 плюс/мінус я вже на окружній за Житомиром. Отут постояв я норм. Десь із годинку. Наче й місце правильне, і все, але машини йдуть дуже швидко по крайній смузі – кому воно треба, спинятися? Єдина надія – на повільно повзучі вантажівочки. Так і сталося! ГАЗон, швидкість максимум 60. Дядько Петро з Луцька возить бакалію по магазинам. Їхали дууууже довго, з частими зупинками “на роздуплитися” і навіть на “кава-брейк” ) Ну нічого, повільно, але впевнено. І аж до Дубно (можна писати “До Дубне”?).

Десь під Дубно я п’ю каву з автомата і неочікувано швидко стоплю Камаза з молодим хлопцем за кермом. Коля, 24 роки, місцевий житель. Трохи стрьомний тіп на перший погляд, на вулиці зустрів би, апасався б ) Але раз сів вже… А виявися славним добрим хлопчиною. Має сім’ю, дитину двох років, попрацював на заробітках уже і в Києві, і в Москві, від чого говір у нього такий, що ніколи не повірив би, що він з західної України. А зара хлопець хоче бути поближче до сім’ї, до рідного дому. Працює в місцевій логістичній фірмі, от ми разом веземо якогось навантажувача в не такі вже й далекі Броди. 50 км, але все одно – вперед. Та й місце історичне, електричка в наявності. Не пропаду. За розмовами швидко дісталися. Вирішили разом попити кави на прощання. Пригощаю Коляна і тішуся, що місце для висадки вибрали чудове: кафе, заправка і стоянка фур.

Помахавши на прощання рукою Камазу, починаю стопити, а сам поглядаю на припарковані фури. Всі водії їдять в кафе. Ось одні повертаються, але судячи по номерам – угорці. Відпадає. А ось і ще один дядько. “Зара-зара, тілько знайду метр і поїдемо”. Як виявилося, метр – то штука для заміряння рівня палива в баці. Молодий чувак 32 років зі Львова, який дуже смішно матюкається, взяв цю фуру на один рейс і не хоче лишати більше пального в баці, ніж треба аби доїхати до гаража: “1 сантиметр в баці – здається фігня, а нашо воно мені зайві свої 100 гривень викидати?!”. Врешті, так і не знайшовши того метра, вирішуємо залити 5 літрів дизпалива, аби вєрняк і їхати. Чувак всю дорогу матюкається на машину, яку убили (у неї дійсно постійно шипить в салоні повітря і вона “тупо йде”) і виправдовується, що він взяв її лиш на один рейс і “манав він її ремонтувати”. При цьому, як я вже казав, дуже смішно матюкається з галицьким акцентом і сленгом і взагалі, увесь такий цинічний-цинічний, але видно, що добрий. Стібався з мене, що мені нема що робити як по фестивалям їздити, та ще й автостопом (“Я би ліпше вдома сидів тєлік дивився”, “Якщо я їду віддихати, то шоб всьо було і нормально, як у людей. Самальот-курорт-готель”). Чувак був одружений, мав в моєму віці власний бізнес, машини, а тепер розлучений і втратив все через Кризу і “дурь в голові”. Типу раніше “тьолки, бухло”, а тепер він в першу чергу думає про справу, кинув пити і палити. Є в нього якийсь задум, який він почне з осені запускати.

Особливо потішила історія про те, як він знайшов свого бізнес-партнера з Америки. Значить, Київ, якийсь гендель в районі Ленінградки. Як зазвичай буває:

– Ти хто такой?
– Я офіцер американської армії!
– То вали звідси, поки я добрий!

Але америкос був не з лякливих і, схоже, розмова продовжилася за чаркою:

– А чим ти займаєшся?
– Вже, курва, дозаймався!..

– В мене є гроші!
– О, то теперка я маю чим займатися – твоїми грошима!

В отакий неймовірний спосіб чувак знайшов бізнес-партнера, який інвестує в його проекти. Дивовижно, бо американець а) розмовляв українською б) був знайомий з реаліями слов’янського бухального етикету 🙂 в) шукав, який бізнес би зробити в Україні. Зараз мій водій продовжує знайомити його з українською “культурою” під час спільного відпочинку. Вобщєм, веселий дядько. Шкода, що так і не запитав, як його звати.

А найбільше враження під час поїздки – Олеськівський замок на горизонті, біля якого злітають одна за одною повітряні кулі. І все це під час неймовірно гарного заходу сонця, який перекривала величезна хмара і промені чіткими стрілами, як на відфотошоплених заставках для робочого столу, розходилися навсібіч.

Десь о дев’ятій вечора я вже сидів у одній з львівських маршруток в напрямку до центру. Погуляв трішки з рюкзаком, сходив в хостел – там забито, повернувся в центр, підключився до єврофанзонівського вай-фаю, написав в Тві:

Але батарея сідала, а вай-фай барахлив. Тож, я спочатку пав духом, але потім згадав принципи автостопу (і не тільки), що треба бути на позитиві, ні про що не переживати і все складеться якось саме собою.

Так і сталося. Я помітив наметове містечко борців за мову 🙂 Чуваки без питань дозволили вибрати будь-який намет 🙂

Кажете, хостели по 100 гривень? ) А заночувати прямо в центрі міста в наметі? Безкоштовно!
Треба взяти цю ідею. на озброєння. Просто ставите намет в центрі будь-якого міста і придумуєте, проти чого чи за що ви! 😉

Самий кайфовий панк був – сидіти біля намета на алеї біля Оперного і варити на газовому пальнику чай :0

Потім я таки вліз в намет і постарався вимкнути всі емоції, аби заснути. Дефолтний спальник від організаторів містечка, який я використовував як підкладку під власний спальник, трохи тхнув “гаражним” запахом – сумішю поту і якоїсь солярки.

Увесь час до намету підходили перехожі, читали і коментували начіпляні на них заклики і, з фразами типу “Та тут нікого нема!” тицяли чимось у намет, аби підтвердити свою теорію. Я їх трохи намагався відлякувати басовими “Я зара дам нема!” :-), але від гріха подалі вирішив розвернутися головою в протилежний від алеї бік, бо раптом вночі хтось захоче “перевірити” чи нікого нема копняком по наметові!?

Вобщєм, я майже заснув, але тут прийшла меска. З інтернету:

“From @g3d to @mixa. [тут була адреса], 5 min. from Opera theatre. read direct msg in twi”

🙂

Пригоди продовжуються!

Дуже дякую Богдану за те, що прийняв мене і терпів (після повернення з фесту я знову захостив свій рюкзак у Богдана і ми з ним гуляли Львовом, а Богдан пригощав мене в “Гасовій лямпі”, бо я на той момент мав 9 гривень в кишені).

Наступного дня без проблем дістався Родатичів на маршрутці від залізничного вокзалу, по дорозі ще познайомився з чуваком, з яким у мене купа спільних знайомих. Привіт моїй теорії.

І почалося!

Трішки про сам фест. Я був вражений розмахом! Розраховуючи побачити пару тисяч народу, я побачив пару тисяч самих палаток! Та це ж реально український Вудсток!

Про організацію. Ті, хто приїхали в перший день фет, нарікали на черги на вході та сам фейс-контроль. Мовляв, навіть воду свою заносити не можна було. Друго дня я спокійно зайшов з пляшкою води в руках і сказав охоронцям що не збираюся розкладати тут перед ними вміст свого рюкзака. Вони для виду шось там полапали його, поки я проходив “кордон”, але сенсу – у мене всередині по колу вистелений каремат. Навіть якби я там ніс меч, все одно не налапали б. Взагалі видно, що перший день “побажань всього найкращого” від відвідувачів трохи остудив запал сек’юріті. Далі. Душ і туалети. Ну так, черги. Але ж скільки це треба туалетів на стіки народу?! А самі кабінки були, регулярно чистилися і якби п’яний народ не мав за звичку розважатися перекиданням кабінок разом з людьми усередині, я б може навіть і постояв би пару раз в черзі. Але навколо такий гарний ліс! 🙂 Купався в озері. Вмивався під краном. До речі так, з водою все було ок. І навіть були пункти для безкоштовної (!) зарядки своїх девайсів. В общєм, як на мене, дуже навіть непогано. Постаралися.

З мінусів – відсутність програмок фестивалю вже на другий день. Мені на вході не те що програмку, слова не сказали. Ні куди йти, ні де шо. Почав наїзджати, то дали волонтера, який повів мені показувати наметове містечко. Загладили провину, молодці.

Про музику. Нічого не знаю. Я приїхав фестивалити, а не музику слухати. До того ж Карпу, Тінь Сонця, Тартак і теде я вже сто разів чув. А від всяких бумбоксів мене нудить. Набагато більше мене цікавила мала сцена. Там дійсно були класні команди. І якби моя воля, то я б поміняв би трішки все. Деякі команди – геть з великої сцени і навпаки. Зе Ворст і Медове “шосьтам” зі своїми “Тре міняти” порадували! Дякую!

Головне – це люди. Зустрів -надцять знайомих, потрапив на зустріч Твітерян :-). А ще мені дуже пощастило з тим, як я поставив намет “на втик”. В результаті затусив з дуже класними людьми і весело провів час. Ростик, Діма, Настя! Я вас тойво, люблю! ) Ну і, як можна не згадати про дівчат з “Клубу брутальних мужчин”!? )

Як підсумок, все було супер! Дуже багато теплих спогадів і нових знайомств та спілкування яке, сподіваюсь, продовжиться. Побачимось на “Республіці“!?

  • Наступного року знову поїду! Класно там!

  • кльова подорож

  • Файно! а де фотка з таким смачним описом:"І все це під час неймовірно гарного заходу сонця, який перекривала величезна хмара і промені чіткими стрілами, як на відфотошоплених заставках для робочого столу, розходилися навсібіч"? :))

    • Mixa

      Аааа, думаєш реально зробити таке фото на ходу та ще й крізь замурзане скло? )

  • Pingback: Потираю ручки в очікуванні “Республіки” | Mixa-Blog()

  • супер! молодчина!! 🙂

  • Pingback: Підсумки – 2012 | Mixa-Blog()