Автостопна магія

Пішки до мети

Автоматичний опускач скла новесенького білого мерседеса з російськими номерами нервово смикає вниз, даючи змогу на кілька секунд побачити вивчаючий погляд власника автівки. “- Дєньгі платіть будєм? – Нє, ми стопом!” Машина різко дає по газам.

Стоїмо вже хвилин 40. Сюди нас завіз мовчасний тип, провізши кілометрів з 10-15 і сказавши, що тут нам більше пощастить. Розвернувся і поїхав по власних справах, помахавши на зворотньому шляху рукою. Був, правда, ще Рав4, який міг підкинути до Джанкою, але окинувши поглядом салон, я зрозумів, що з рюкзаками ми сюди не вліземо. Довелося відпустити.

До цього була лиш одна подібна невдача: доїхали до місця, з якого просто нереально вибратися стопом, бо дорога в тому населеному пункті вузька, заставлена припаркованими автівками місцевих і курортників, на в’їзді та виїзді з села круті схили – стопити марно. Та й кількість транзитних авто така, що розраховувати на велику удачу не доводиться.

Севастополь

Зате перед цим усі рази, які вдавалося проїхати стопом, сам процес “поимки” водія тривав максимум півтори хвилини.

Вибравшись за межі Сімферополя одразу ж застопили веселого псевдобандюка, який, кажись трохи був під чимось і всю дорогу витанцьовував за кермом і діджействував. Але інтуіція не підкачала. Норм чувак. Від життя с сім’єю в общазі до депутата одного з кримських міст і гордості за двох дівчаток-дочок – непогана характеристика все ж таки.

До Ялти за ті ж півтори хвилини застопили майже дідуся, який, завізши нас в якесь село, полишив, пообіцявши повернутися за 10 хвилин. Потім кілька разів проїзжав повз у різних напрямках, подаючи руками знаки типу чекайте, я зараз. Потім його довго не було і ми вже зібралися шукати шляхи до траси і йти пішки, коли саме в цю мить він повернувся. Ми ще завезли пляшку коли якомусь його другові-фермеру і незапланована екскурсія кримською глибинкою закінчилася, таки поїхали до Ялти. Чудові види з гірських серпантинів і розповіді начитаного любителя езотерики і містики про чотирьохметрових людей, які колись населяли нашу планету.

Лисяча бухта

Ялта. Трамваєм до Алушти, де траси розходяться. Та, що на Сімфер жива, в нашому напрямку – нуль. Проходимось трішки пішки і стопимо на сонці і підвищенні, де навряд чи хтось має стати. Але старенька беха, що вже була проїхала нас, різко гальмує і здає назад. Мовчазний комівояжер, що торгує побутовою хімією, на перший погляд скидається на американського бізнесмена із 80-х. Рейбанівські, стопудівнепідробка, окуляри, штани “с иголочки” і свіжа сорочка. А між тим, любителю класики і якісних речей не зовсім щастить з його давньою подругою – бехою. Щоп’ять кілометрів зупиняємося, аби замінити реле, що регулює подачу бензину, яке не витримує цьогорічної спеки. Під час зупинок наш новий друг підходить до країв круч, що починаються одразу за загородою серпантину, і кидає короткі погляди вниз на пейзажі: “Якби не це (ми + технічні проблеми) ніколи б не зупинився і не зацінив – все часу нема…”

І знаєте, я з цим автостопом починаю вірити в долю. Бо підбирали нас люди, яких ми мали зустріти. У всіх них є чому повчитися, є про що подумати після спілкування з ними. І все сходилося, щоб все було, як має бути. І якщо ми не могли вибратися звідкись, то лише тому, що інакше ми б не зустріли того, кого мали. Не вірите? Той мудак на мерседесі, якого я згадав на самому початку своєї розповіді, мабуть тішився з того, які ми лохи: простоїмо весь день тут і нікуди не доїдемо. А ми просто чекали його. Останнього янгола нашої мандрівки.

“- До Джанкою чи далі в наспрямку Херсону підкинете?

– Я взагалі-то до Києва їду.

– Нічого собі! А нас з собою не візьмете?

– Із задоволенням!”

Атлічний план!

І власник джипу відкриває багажник, допомагає мені впихнути рюкзаки, відтягує переднє сидіння, аби я помістився. І ми їдемо. В дорозі він п’є нашу воду, бо забув купити, годує нас у природорожніх ресторанах за власний рахунок і все говорить про своїх діток, а час від часу кудись телефонує, вирішиючи справи, головна з яких – влаштувати дітей в якийсь табір, де б їх не перегодовували і трішки напрягали б ).

Дивно. Вдруге в житті проїзджаю незаплановано рідне село, в якому буваю дуже рідко і все обіцяю приїхати. І цього разу теж без змоги вийти і зазирнути до батьків.

З пекельного сонця Криму, проїзджаючи за день всю Україну, втрапляємо в неймовірну гарну грозу на Кіровоградщині, після чого насолоджуємося неперевершеними ландшафтами Черкащини. Вогники багатоповрехівок нічного Обухова здалеку – як Нью-Йорк, а сама обухівська траса поблизу Києва, на якій як гриби після дощу виростають торгові і офісні центри, дивує (як я давно тут не був!) динамікою. І ось, нарешті, Київ, який теж давно не бачився зі мною з цього ракурсу, вихваляється новою підсвіткою і прикидається Лас-Вегасом.

Поблизу Ечкі-Дагу

Наш новий друг, незважаючи на те, що вдома його чекає дружина з вечерею, а на дворі вже майже дванадцята ночі, довозить нас аж до самісінького під’їзду. Тиснемо руки. Я не знаходжу, що сказати і замість “дякую” просто кажу, що бажаю, аби йому завжди щастило так, як нам сьогодні пощастило з ним. А він: “Може і моїх дітей колись хтось так підвезе…”

Я посміхаюсь і не вірю власним неймовірним пригодам. Це дійсно магія! Аналізуючи усі ці зустрічі, розумію, що так просто не буває! І як тут не повірити в те, що просто зараз хтось зверху тішиться з того, в який сумбурний стан він нас загнав невеличкою увагою до наших доль, взявши керування ними в ручний режим?! Єдине, у чому я можу бути впевнений точно – те, що автостоп це не просто спосіб економити і бачити в подоражах все “зсередини”. Головне – те, що ти зустрічаєш тих, хто змінює твої погляди на людей і, найважливіше, примушує тебе змінитися самому.

  • А можна і нікого не зловити 🙂 Мабуть, як повезе)

  • Все на 100% вірно)) В автостопі "випадкових" водіїв не буває.. Завжди зупиняють люди, яким є чим поділитись з тобою, чи щось взяти від мандрівників

  • Катерина

    Сама ще так не подорожувала, але чоловік раз спробував… Опісля очі в нього горіли ще з кілька тижнів і зараз часто про це згадує :-)) Ще трохи і наважуся на подібну мандрівку!!! 🙂

  • Треба просто зробити перший крок. До речі, це ще один плюс, який дає автостоп. Ти спочатку боїшся, придумуєш відмазки, довго зважуєшся… А потім просто виходиш і їдеш. І все.

    Виявляється. все так просто! А все що заважало – ти сам. І, головне. потім ти це все переносиш на інші речі в житті, розуміючи, що можливо з ними теж так само все, як зі стопом: ти чогось чкаєш, а виявляється, усе не так страшно і важко…

  • супер!! клас!! 🙂